Від сих турбот, від горя та плачу
Я зстарілась. Побий Ромеа сором!
Чи то-ж для сорома создав Господь Ромеа?
Нї, на його чолї стидав ся-б сором сїсти.
Бо се престол, де честь сидить в коронї,
Владичиця землї, цариця всїх народів.
О, не по людськи я кляла його, картала!
Що брата вашого зігнав із сьвіта?
Кого моїм супругом звати мушу?
О бідний пане мій! хто-ж за тебе озветь ся,
Коли і я тебе зневажила так тяжко?
За що-ж убив єси мого, ледачий, брата?
Бо той ледачий брат хотїв тебе убити.
Вернїте ся в свою криницю, марні сльози!
Ви мусите платить свою данину тузї,
Та помиливши ся, виплачуєте щастю.
Жив, жив Ромео мій, що хтїв Тибальт убити,
А сам Тибальт убит, що кинувсь на Ромеа.
Яснїє сонечко: чого-ж менї тужити?
Я чула гірше щось, нїж смерть Тибальта брата.
Хотїлаб я забуть, що так мене вразило,
Да тяжко налягло воно менї на серце,
Мов окаянному страшенний гріх на душу.
„Тибальт убит, Ромео-ж ваш-банїта“.
Банїта, слово се, одно слівце „банїта“
Убило про мене Тибальтів десять тисяч.
Доволї і в тому біди, що брата вбито.
Нехай би вже й кінець. Коли-ж біда не любить
До нас ходить сама, коли їй треба инших
Лихих пригод і бід тягти з собою низку!
