Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/187

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

тись. А втім, чорт з ними, зі всіми! їм тепер не до мене, та і мені треба відсвіжитись, длятого, брате, ти в пору прийшов; ще дві мінути, і я би там побився з ними, їй-Богу! Відкись такі дурниці… Ти представити собі не можеш, до якої дурноти може наконець договоритись чоловік! Та ні, як не можеш? або-ж то ми самі не плетемо дурниці? Та нехай і плетуть; за те опісля плести не будуть… Посидь мінутку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольнікова; в нім було видно якусь особлившу цікавість; скоро лице його прояснилось.

— Таки зараз кластись спати, — рішив він, оглянувши по можности пацієнта, — а на ніч зажити би одну штучку. Зажиєте? Я ще передше приготовив… порошочок оден.

— Хоч два, — відповів Раскольніков.

І зараз зажив він порошок.

— Се дуже добре, що ти сам його поведеш, — воркнув Зосимов до Разумихіна, — що завтра буде, побачимо, а сьогодня дуже навіть не зле: значна переміна до ліпшого. Вік жий, вік учись…

— Знаєш, що мені тепер Зосимов шепнув, як ми виходили, — бовтнув Разумихін, як тільки вони вийшли на вулицю. — Я, брате, тобі не все просто скажу, бо вони дурні. Зосимов велів мені балакати з тобою по дорозі і тебе наклонити балакати, а опісля йому розповісти, бо у него ідея… що ти… божевільний, або близький до того. Представ ти собі таке! По перше, в тебе тричі більше розуму як в него, по друге, коли ти не помішаний, так тобі наплювати на те, що у него така глупість в голові, а по третє, сей кусень мяса, та ще по спеціяльности своїй — хірурґ, помішавсь тепер на душевних слабостях, а що дотикається тебе, то збила його зовсім з толку нинішня розмова твоя з Заметовом.

— Заметов усе тобі розповів?

— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер все до чиста порозумів і Заметов також порозумів… Ну, так, одним словом, Родю… діло в тім… Я тепер пяний трошки… Але се нічого… Діло в тім, що отся думка… розумієш? справді у них загніжджувалась… розумієш? Та, бач, з них ніхто не смів її в голос висказати, бо безмисниця нечувана, і особливо, коли сего маляря взяли, усе те розсипалось і потахло на віки. Все-ж таки чого-ж вони дурні? Я тоді Заметова