серця виказувати, так що я бути може йому і надоїм моїми слабостями?… Чи не навчилиб ви мене, Дмитре Прокопичу, як мені з ним поводитися? Я, знаєте, цілком як запаморочена ходжу.
— Не випитуйте його надто про що небудь, коли побачите, що він хмуриться; особливо про здоровля не богато питайте: не любить.
— Ах, Дмитре Прокопичу, як тяжко бути матірю!
Але ось і ті сходи… Які погані сходи!
— Ненечко, ви аж бліді, утихомиріться, серденько моє, — сказала Дуня, лестячись до неї. — Він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, заіскрившись очима.
— Погодіть, я перше загляну, чи прокинувся він.
Женщини поволеньки пішли за ідучим вперед по сходах Разумихіном, а коли вже порівнялись на четвертім поверсі з дверми господині, то заважали, що ті двері отворені на маленьку щілину і що двоє бистрих, чорних очей приглядаєсь їм з темноти. Коли-ж погляди стрітились, то двері душком затріснулись, і то з таким стуком, що Пульхерія Александрівна мало що не скрикнула з переляку.
— Здоров, здоров! — весело крикнув на стрічу входячим Зосимов.
Він вже мінут з десять як прийшов і сидів в вчерашнім своїм куті на дивані. Раскольніков сидів в куті насупроти, цілком одягнений і навіть старанно вимитий та причесаний, чого вже давно з ним не лучалось. Кімната відразу наповнилась, все-ж таки Настка успіла увійти вслід за гостями і стала слухати.
Дійсно, Раскольніков був майже здоров, особливо в порівнанню до вчерашнього, тільки був дуже блідий, розсіяний і насуплений. З виду він походив мов би на раненого чоловіка, або на такого, що переносить якийсь сильний фізичний біль: брови його були підняті, губи стиснені, очі горіли. Говорив він мало і нерадо, начеб з трудом, або виповняючи обовязок, і якийсь несупокій на часи появлявся в його поворотах.
Недоставало лиш якої перевязки на руці, або тафти на
