— Та ось сеї, Зофії Семенівни, що там була…
— Чого же?
— Предчуття у мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як ввійшла вона, я зараз і подумала, що тут ось головне сидить…
— Зовсім нічого не сидить! — з досадою скрикнула Дуня. — І які ви з вашими предчуттями, матусю! Він що-лиш від вчера з нею знакомий, і тепер, як увійшла, не пізнав.
— Ну, ось і побачиш!… Непокоїть вона мене, ось побачиш, побачиш! І так я настрашилась… глядить вона на мене, глядить, очи такі, я ледви на кріслі усиділа, памятаєш як представляти почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам представляє, та ще тобі! Значить, вона йому дорога!
— Чи мало він пише! Про нас також говорили та і писали, чи ви забули? А я переконана, що вона… порядна дівчина, і що все те — лож!
— Дай їй Боже!
— Петро Петрович негідний пльоткар, — нараз відрізала Дунечка.
Пульхерія Александрівна так і приникла. Розмова перервалась.
— Ось що, ось яке у мене до тебе діло… — сказав Раскольніков, відводячи Разумихіна до вікна…
— Так я скажу Катерині Іванівній, що прийдете… — поквапилась Зоня, кланяючись, щоб відходити.
— Зараз, Зофіє Семенівно, у нас нема тайн, ви не перешкаджаєте… Я хотів би вам ще два слова сказати… Ось що, — звернувся він нараз, не докінчивши, дослівно урвав, до Разумихіна. — Та ти знаєш сего… Як його!… Порфіра Петровича?
— Ну, вже-ж! Свояк. А що таке? — додав той з якимсь поривом цікавости.
— Адже він тепер се діло… ну, ось, дотично сего убивства… ось вчера, бачиш, ви говорили… веде?
— Так… ну? — Разумихін нараз витріщив очі.
— Він тих, що заставляли, переслухував, а там у мене також застави є, дрібні, та між ними є перстінь сестри, котрий вона мені на памятку подарувала, коли я сюди їхав, та батьківський срібний годинник. Все стоїть рублів пять-шість, але мені дороге, памятка. Так що мені тепер робити?
