— Колиб я і перекрочив, то вже певно вам не сказав би, — з визиваючою, надутою погордою відповів Раскольніков.
— Ні, пане, се я так тільки інтересуюсь, особливо для вирозуміння вашої статті, єдино в літературнім відношенню, пане…
— Фу, як се виразно і зухвало! — з відразою подумав Раскольніков.
— Позвольте вам завважати, — відповів він сухо, — що Магометом або Наполєоном я себе не уважаю… ні ким би то не було із подібних осіб, отже і не можу, не будучи ними, дати вам вдоволяючого обяснення про те, як би я поступив.
— Ну, даруйте, хто-ж у нас в Росії тепер себе за Наполєона не уважає? — зі страшною фаміліярністю озвався знову Порфір. Навіть в звуку його голосу було на сей раз щось вже особливо ясне.
— Та чи і не Наполєон то який будучий і нашу Олену Іванівну минувшого тижня топором почастував? — вкинув нараз з кута Заметов.
Раскольніков мовчав і уважно, твердо глядів на Порфіра. Разумихін мрачно нахмурився. Йому вже і передше стало неначе щось здаватись. Він гнівно оглянувся довкола. Наступила мінута мрачної мовчанки. Раскольніков ворухнувся відходити.
— Ви вже відходите! — ласкаво заговорив Порфір, незвичайно сердечно простягаючи руку. — Дуже, дуже рад знакомству. А щодо вашої просьби, то не обавляйтесь. Так таки і напишіть, як я вам говорив. Ще ліпше всего зайдіть до мене туди самі… оттак сими днями… та хоч завтра. Я буду там коло одинайцятої години напевно. Все і уладимо… поговоримо… Ви-ж яко оден з тих, що були там останні, може що-небудь і сказати нам могли би… — додав він з найдобродушнійшим видом.
— Ви хочете мене офіціяльно переслухати, по усій формі? — різко запитав Раскольніков.
— Та чого-ж би, пане? поки що, сего зовсім не треба. Ви не так поняли. Я, бачите, не опускаю ні одного случаю і… розмовляв вже зі всіми, що у неї заставляли… від декотрих дістав добрі вказівки… а ви, яко останній… Та ось, правда! — скрикнув він чимсь-то відразу урадувавшись:
