— При нагоді згадав я, що-ж се я таке!… — звернувся він до Разумихіна, — адже се ти про того Миколку мені тоді повні вуха наклапав… ну, та і сам знаю, — звернувся він до Разумихіна, — що парубчище чистий, так що-ж, бачите, було чинити, і Митька ось прийшлося занепокоїти… та от в чім діло, само нідро річи: переходячи тоді по сходах… позвольте: адже ви в осьмій годині були, пане?
— В осьмій, — відповів Раскольніков, неприємно відчуваючи рівночасно, що міг би сего і не говорити.
— Так переходячи, бачите, в осьмій годині по сходах, добродію, чи не бачили хоч ви на другім, бачите, поверсі, в кватирі, знаєте, отвореній — памятаєте? двох робітників, або хоч одного з них? Вони малювали там, чи не завважали ви? Се дуже, дуже важне для них!…
— Малярів? Ні, не бачив… — поволеньки і мовби понуряючись в згадках відповів Раскольніков, в тую-ж хвилинку напружаючись всім єством своїм і завмираючи від муки, щоб чим скорше відгадати, в чім іменно лапка і чи не дасться що предвидіти? — Ні, не бачив. Та і кватири такої, отвертої, якось не завважав… а ось на четвертім поверсі (він вже вповні доглупався лапки і торжествував) — так, памятаю, що чиновник оден випроваджувався з кватири… напроти Олени Іванівни… памятаю… се я ясно памятаю… солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притисли… а малярів ні, не памятаю, щоби малярі були… тай кватири відчиненої нігде, здається, не було. Так, не було…
— Та ти що таке! — крикнув нараз Разумихін, якби опамятавшись і розібравши. — Адже-ж малярі малювали в самий день вбивства, а він на три дні перед тим там був? Що се ти випитуєш?
— Фу, перемішав! — гримнув себе по чолі Порфір. — Нехай чорт візьме, у мене з отсим ділом в голові вже заморочилось! — звернувся він, мов би аж звиняючись, до Раскольнікова. — Нам бачите, так би доконче треба довідатись, чи не бачив їх хто в осьмій годині в сій кватирі, що мені аж привиділось, начеб ви також могли би сказати… цілком перемішав!
— Так треба бути уважнійшим, — понуро завважав Разумихін.
Послідні слова були сказані вже в передпокою. Порфір Петрович випровадив їх до самих дверий, незвичайно ввіч-
