за тим якийсь дуже блідий чоловік вступив в кабінет Порфіра Петровича.
Вид сего чоловік з першого погляду був дуже дивний. Він споглядав просто перед себе, але здавалось не бачив нікого. В очах його блищала рішучість, однакож рівночасно смертельна блідість покривала його лице, начеб його привели на страчення. Зовсім поблідші його губи злегка дрожали.
Він був ще дуже молодий, одітий як простолюдин, росту середнього, худощавий, з волоссям обстриженим в кружок, з тонкими, ніби сухими чертами лиця. Несподівано відтручений ним чоловік, перший кинувся за ним в кімнату і встиг вхопити його за рамя: се був судовий вояк; але Миколка торгнув рукою і вирвався від него ще раз.
До дверий стали тиснутись цікаві. Декотрі з них поривались увійти. Все описане збулось майже в млі ока.
— Забирайтесь, рано ще! Погоди, поки покличуть!… нащо його ранше привели? — бурмотів в крайній досаді, начеб збитий з толку Порфір Петрович. Однакож Миколка нараз клякнув.
— Чого ти? — крикнув Порфір вельми счудуваний.
— Виноватий! Гріх мій! Я вбивця! — відразу заговорив Миколка, мов би трохи задихуючись, все-ж таки досить сильним голосом.
Через десять секунд тревала мовчанка, начеб всім води в рот налив; навіть вояк відсунувся і вже не підходив до Миколи, а відступився машинально до дверий і стояв мов вкопаний.
— Що таке? — крикнув Порфір, виходячи з хвилевої задеревілости.
— Я… вбивця… — повторив Микола, помовчавши хвилинку.
— Як?… Ти?… Як?… Кого ти убив?
Порфір Петрович очевидячки потерявся.
Микола знов помовчав трохи.
— Олену Іванівну і сестрицю їхню, Лизавету Іванівну, я… убив… топором. Паморока найшла… — додав він коротко і знову замовк, все таки стоячи на колінах.
Порфір Петрович кілька хвилин стояв, як би вдумуючись, однак скоренько знову прийшов до себе і замахав руками на непрошених свідків. Вони душком скрились і двері
