Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/425

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

далився. Свидригайлов повів зачудуваного Раскольнікова ще дальше в кут.

— Всю тую тяганину, то є похорон і друге я беру на себе. Знаєте, грошей треба, а я вам сказав, що у мене є злишні. Сих двоє маленьких і отсю Полечку я поміщу в яких-небудь ліпших сирітських заведеннях, і вложу для кождого, до повнолітности, по тисячу-пятьсот рублів капіталу, щоб вже зовсім Зофія Семенівна була спокійна. Та і її з болота витягну, бо дівчина вона гарна, чи так? Ну, добродію, так ви і розповіджте Евдокії Романівній, що її десять тисяч я от як і ужив.

— З якими-ж цілями ви так сиплете грішми? — запитав Раскольніков.

— Е-ех! чоловік недовірчивий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що сі гроші у мене злишні. Ну, а по просту з людяности, не допускаєте? Та не „гнида”-ж була вона (він ткнув пальцем в той кут, де лежала покійниця), як якась там старушка-лихвярка. Ну, признаєте, ну „чи Лужинови в самім ділі жити і погань чинити, чи її умирати?” І не поможу я, так тоді „Полечка, приміром, туди-ж, по тій самій дорозі пійде…”

Він проговорив се з видом якоїсь підморгуючої, веселої насмішки, не спускаючи очей з Раскольнікова. Раскольніков поблід і похолоднів, чуючи свої власні, сказані до Зоні слова. Він живо подався взад і дико поглядів на Свидригайлова:

— Звідки… ви знаєте? — прошептав він, ледви віддихаючи.

— Адже я тут, за стіною, у мадам Ресліхової стою. Тут Капернаумов, а там мадам Ресліхова, давненька і щира приятелька. Сусід, пане.

— Ви?

— Я, — тягнув дальше Свидригайлов, колишучись від сміху, — і можу вам честю запевнити, наймилійший Родіоне Романовичу, що страх ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, заповів вам се, — ну, от і зійшлись. І побачите, який я дорічний чоловік. Побачите, що зі мною ще можна жити…