Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/438

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ду виложити, як все було, цілу ту історію всего того тодішнього, так сказати, запоморочення. Не трохи надоскулив я вам, Родіоне Романовичу. Я не нелюд, пане. Адже розумію і я, що се значить перенести таке на собі чоловікові пригнобленому та гордому і нетерпеливому, особливо нетерпеливому. Я вас, на кождий випадок, уважаю за чоловіка найблагороднійшого, пане, і навіть з задатком великодушности, хоч і не згоджуюсь з вами у всіх переконаннях ваших, про що обовязком уважаю упередити вас заздалегідь, просто і з повною щирістю, бо перше всего не хочу обманювати. Пізнавши вас, почув я до вас привязання. Ви може-бути на такі мої слова розсмієтесь? Право маєте. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, сказати правду, і не було за що полюбити. Але думайте, як хочете, а тепер бажаю з моєї сторони всіми способами загладити те перше вражіння і доказати, що і я чоловік з серцем і совістю. Щиро говорю, пане.

Порфір Петрович задержався з достоїнством. Раскольніков почув приплив якогось нового перестраху. Думка про те, що Порфір уважає його за невинного, почала відразу трівожити його.

— Розповідати усе по порядку, як воно ні сіло ні пало тоді почалось, нема конечної потреби, — продовжав Порфір Петрович. — Я думаю, навіть і злишнє. Та хто знає, чи і був би я в силі. Бо як се обяснити докладно? Первісно пішли поголоски. Про те, які се були поголоски, і від кого і коли… і по якій причині якраз до вас діло дійшло, — також, я думаю, нічого розповідати. А у мене особливо почалось від припадку, від одного цілком припадкового припадку, котрий в найвисшій степені міг бути і міг не бути, — який? Гм, я думаю, також нічого говорити. Усе те, і поголоски і припадки, зійшлось у мене тоді в одну думку. Признаюсь щиро, бо коли вже признаватись, так до всього, — се я перший на вас тоді напав. Ті там, ну, записки старухи на річах і таке инше, і таке инше, — все те дурне, пане. Таких штук сотню можна начислити. Мав я також нагоду тоді до подрібности довідатись про сцену в конторі поліції, також припадково, і не те щоб так мимоходом, а від розказчика окремого, головного, котрий, і сам того не знаючи, в задивляючий спосіб тую сцену оживив. Отже усе те одно до другого, одно до другого, Родіоне Романови-