прийшла вам охота в тягу сих сорок-пятьдесяти годин як небудь діло покінчити инакше, фантастичним яким способом, — оттак рученьку на себе підняти (здогад поганий, ну, та вже ачей мені за него вибачите), то — оставте коротку, але докладну записочку. Так дві стрічки, дві тільки стрічечки, і про камінь згадайте: благороднійше буде, добродію. Ну, до побачення… Добрих думок, благих починів!
Порфір вийшов якось так зігнувшись і начеб уникаючи глядіти на Раскольнікова. Раскольніков підійшов до вікна і і з роздразненою нетерпеливістю вижидав часу, коли після його обчислення той вийде на вулицю і віддалиться трохи. Потім поспішно вийшов і сам з кімнати.
Він спішив до Свидригайлова. Чого він міг надіятись від отсего чоловіка — він і сам не знав. Все-ж таки в сім чоловіці крилась якась власть над ним. Пізнавши се раз, він вже не міг успокоїтись, а тепер дотого ще і прийшла пора.
По дорозі одно питання особливо мусило його: чи був Свидригайлов у Порфіра?
Скілько він міг судити і на що він присягнув би, — ні, не був! Він подумав ще і ще, пригадав цілу гостину Порфіра і рішив: ні, не був, розуміється, не був!
Але коли не був ще, то піде, чи не піде він до Порфіра?
Тепер, в ту хвилю йому здавалось, що не піде. Длячого? Він не міг би обяснити і того, та колиб і міг обяснити, то тепер він би не став над тим особливо ломити собі голову. Все те його мучило, і рівночасно йому було якось мов би не до того. Дивна річ, ніхто би, може бути, не повірив тому, але про свою теперішню, дожидаючу судьбу, він якось лиш слабо, розсіяно суятився. Його мучило щось инше, о много більше важне, незвичайне, — таки про него самого і не про кого другого, а все-ж, таки щось инше, щось головне. Дотого ще він чув безконечну душевну втому, хоч розум його сего поранку дописував ліпше, ніж за всі ті послідні дні.
Та і чи оплатилось би тепер, після всего, що було, старатись побіджати всі ті нові мізерні трудности? Чи оплатилось би, приміром, старатись інтриґувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфіра; студіювати, пізнавати, тратити час на
