лої Неви. Йому маячились високо піднявшася за ніч вода Малої Неви, Петрівський остром, мокрі доріжки, мокра трава, мокрі дерева і кущі, і наконець оден і той самий кущ… З досадою став він приглядатися домам, щоби думати про що небудь инше. Ні прохожого, ні дорожкаря не було видно на прокспекті. Понуро і грязно гляділи ясно-жовті, деревляні домики з позамиканими віконницями. Студінь і вогкість проймали ціле його тіло, ним почало трясти. Місцями він чіпався крамничних вивісок і кожду пильненько прочитував.
От і вже скінчився деревляний брук. Він вже порівнявся з великим камяним домом. Заболочене, дрожаче щеня з підігнутим хвостом, перебігало йому дорогу. Якийсь на смерть пяний чоловічина, в плащи, лежав лицем до землі поперек хідника. Він поглянув на него і пішов дальше. Висока вежа пожарної сторожі мелькнула йому по лівім боці.
— Ба! — подумав він, — та от і місце, пощо на Петрівський? По крайній мірі при офіціяльнім свідку…
Він трохи що не усміхнувся до сеї нової думки і повернув в …ську вулицю. Тут бо стояв великий дім з вежою. Коло зачинених, великих воріт дому стояв, припершись до них плечима, невеличкий чоловік, завинений в сірий вояцький пальтот, і в мідянім ахиллесівськім шеломі. Сонним поглядом холодно окинув він очима підходячого Свидригайлова. На лици його малювався той віковічний жалібний сум, що то так кисло відпечатався на всіх без виїмку лицях жидівського племени. Оба вони, Свидригайлов і Ахиллєс, якийсь час мовчки приглядались оден другому. Ахиллєсови показалось наконець не в порядку, що чоловік непяний, а стоїть перед ним на три кроки, глядить уперто і нічого не говорить.
— Цого, цого вам тутецки треба? — промовив він, все ще не двигаючись і не зміняючи свого положення.
— Та нічого, братчику, здоров був! — відповів Свидригайлов.
— Тутецки не місце.
— Я, брате, їду в чужі краї.
— В цузі краї?
— До Америки.
— До Америки?
Свидригайлов виняв револьвер і натягнув курок. Ахиллєс підняв брови.
