рий і худий. При боцї висїв ніж в бронзовій похві. Волосє, стягнене гребінем, збільшало широкість його чола. Очі його виглядали як сонні, але зуби його блищали ся, ноги легко ступали по плитах. Тїло його було гнучке як у мавпи, а лице нерухоме як у мумії.
— Де він? — спитав тетрарх.
Манеї показав пальцем на якийсь предмет позаду.
— Там, як завсїди.
— А минї здавало ся, що я його чув. І Антипа, відітхнувши, розпитував далї про Яоканана, званого у християн сьвятим Іваном Хрестителем: Чи приходили знову ті два, що тамтого місяця були впущені, з особливої ласки, до вязницї, і чи довідав ся він, чого вони хотїли?
— Вони розмовили ся з ним, сказав Манеї, кількома загадковими словами, як розмовляють ся в ночи злодїї на розпуттї. Потім вони пішли в горішню Ґалїлею й казали, що принесуть велику новину.
Антипа похилив голову й потім сказав з перестрахом: Стережи його! Стережи його! І нїкого не пускай до нього! Добре замкни двері! Накрий яму! Аби навить не підозрівали, що він ще живий!
Але Манеї поступав так і без наказу: Яоканан був Жид, а Манеї ненавидїв Жидів
