як кождий Самарянин. Їх Ґарізімський храм,[1] призначений Мойсеєм на головну сьвятиню Ізраіля, пропав від часів царя Гіркана, й Єрусалимський храм будив у Самарянах бурю образи й неустанної кривди! Манеї влїз був раз туди, аби спрофанувати жертвенник, наложивши на нього костей умерлих. Його товариші, меньше проворні нїж він, стратили свої голови. І він тепер бачив сей храм в заглубленню горбів — на сонцї блищали ся його білі мармурові мури й золоті бляхи даху. Се була гора сьвітла, щось надлюдське, що все забивало своїм богацтвом і пихою.
Манеї простягнув руку до Сїону, цїлий випростований, з піднесеною головою, й застиснувши кулаки, кинув клятву на нього, вірячи, що його слова будуть мати силу на нього. Антипа слухав, не ображаючи ся тим.
Самарянин вернув ся до справи Яоканана: Часом він попадає в ірітацию, хоче тїкати, надїєть ся на увільненнє; иньшими разами він спокійний як слабий зьвір, або знов, бачу, ходить у пітьмі, повторяючи: „Нехай! Аби він ріс, я мушу змалїти!“
Антипа й Манеї переглянули ся. Але тетрархови вже наприкрило ся роздумувати. Сї гори наоколо нього, як ряди скамянїлих хвиль, чорні уривища серед скал, безграничність синього неба, незносний блеск сонця, глу-
