— Вона варта твоєї! відказав на се тетрарх.
В жилах Іродїядї закипіла на сї слова кров її предків — первосьвященників і царів.
— Твій дїд підмітав храм в Аскалонї![1] Иньші твої предки були пастухи, розбійники, провідники караванів, орда підвластна Юдеям від часів царя Давида! Всї мої предки побивали твоїх! Перший Макавей вигнав вас з Геброна, Гіркан змусив до обрізання. І розпаливши ся зневагою аристократки до плебея, ненавистию Якова до Едома,[2] вона закидала йому терпеливість на обра́зи, податливість перед фарисеями, що зраджували його, боязкість перед народом, що ненавидїв його.
— Ти такий сам як і вони, признай ся! І ти жалуєш за арабською дївкою, що танцює наоколо каміння. Візьми її собі назад! Живи з нею знову, в її полотняній будї! їдж її хлїб, спечений в попілї! ликай квасне молоко її овець! цїлуй її синї щоки, а минї дай спокій!
Але тетрарх її не слухав. Він дивив ся на рівний дах одного дома, де зобачив молоду дївчину й коло неї стару, що тримала над нею парасоль на комишинї, довгій як жердка рибалки. По серединї ковра стояв отворений подорожнїй кіш; пояси, покривала, ріжна бі-
