Підіймало ся сонце над степ,
Мов багровеє коло,
І промінєм мов стрілами тьму
Прошибало й кололо.
У проміню тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі
Над всї гори найвисше здійма
Свої ребра понурі.
На найвисшому шпилї гори,
Висше зломів і кантів
Хтось недвижно стоїть, мов один
З предковічних ґіґантів.
Там високо над чвари землї,
Над всї шуми і згуки
Він стоїть і до неба простяг
Розпростертії руки.
