перед недугою. Йому збиралося на плач, — але якось здужав перемогти себе і пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті вулиці.
— Герш, Герш! А ходи сюди! — крикнув хтось на нього з боку жидівською мовою.
Хлопчина обернувся і побачив невеличкого, сизоокого жида з рідким, жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу дивно стало, що хоче від нього той незнайомий жидок, — і він мимоволі наблизився до нього.
— Не пізнаєш мене? — спитав жидок.
Герман кивнув головою і витріщив на нього очі.
— Я — Іцик Шуберт, знаєш? Моя балабуста там жила з твоєю мамою. Знаєш?
Герман ледве-не-ледве пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому і про що, заревів на ввесь голос.
— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли. Що робити? Всі померли, всі до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба і бухер, усі! Ну, ну, ша — тихо небоже, плач не поможе! А я гадав, що й ти капорес, а ось ти ще живий!
Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.
— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною!
Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.
— Куди?
— До Губич! Там у мене хата є, і кінь є, і візок. Поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно там жити. І твій тато там жив, та, бідний, умер!
Герман не мав куди повернутися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути і того таки дня попровадив із собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та слоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показалося людське обличчя, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленіле, що, бачилося, ті люди повиходили йно-що з в'язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.
Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла, іловата земля чіплялася ніг, важила, мов кайдани, так, що нашим пішоходам дух захоплювало з натуги. Але, хоч і як силувалися, то проте йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще як ще, але схорований малий Герман! Тому
