глядаючи на великі стовпи чисел, що п'ялися перед його очима на папері.
— Для кого все це? — прошептав він. — Хто з цього схіснує? А на це ж увесь мій вік пішов, усі мої сили!..
Але діловий, практичний чоловік в одній хвилині обізвався, і всі непотрібні рефлексії втихли, поховалися геть, мов малі діти перед різкою. Герман устав, пройшовся по кімнаті, випив склянку води і засів до роботи.
Була одинадцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сопух і безкінечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман усе ще сидів і писав, не зважаючи на нінащо. Він умисно хотів набити собі голову числами та рахунками, щоб прогнати інші, погані думки.
Нараз двері до його покою з лоскотом відчинилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгоріле лице його сина. Ще хвилинка, — а перед ним стояв Ґотліб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.
— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.
Герман, перепуджений і здивований, витріщив на нього очі.
— А ти чого сюди прибіг? — запитав він по хвилині.
Ґотліб не відповідав. Видно, що він пішки пройшов усю дорогу до Дрогобича, та й то пройшов не „спацером“, а швидко. „Що таке сталося? Чого йому треба?“ — думав собі Герман, дивлячися на сина і ждучи його відповіді. Відповіді не було.
— Ну, що ж там таке? — промовив Герман ласкавіше. — Чого ти прийшов?
Останнє запитання стрясло нараз Ґотлібом, мов електрична іскра. Він в одній хвилині зірвався і з затисненими кулаками прискочив до батька.
— Гроші давай! Чуєш, гроші! — скрикнув він, чіпаючи його за груди. — Гроші давай, мені грошей треба, багато, чуєш?..
Голос ледве продирався Ґотлібові крізь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблід зо страху. Він не знав, що́ йому робити: чи кричати помочі, чи вговорювати сина по-добру!
— Нащо ж тобі гроші? — спитав супокійно Герман.
Він силувався на спокій, хоч чув, що йому щось під горло підступає, немов хоче його задушити.
