ладжували третього, що мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлиєю попід пахи і відтак причепили шлию до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи й слова.
— А що, чень уже мож спускати? — сказав один з тих, що його оперізували. — Ану, Миколо, подай 'му там оскарб і ліхтарню! Швидко, небоже!
— Ну, ну, ніщо квапитися, є час до вечера, — відповів той від млинка.
На ті саме слова Герман надійшов до кошари.
— Так, так, є час! Поволеньки собі поводіться! — крикнув він гнівно. — Вже друга година, а ти ще наверху?
Ріпники не вжахнулися, не переривали своєї роботи при Германовім приході, — ні один навіть не поглянув на нього. Микола рівнодушно складав оскарб і мотику в бляшаний кібель, причеплений на кінці линви; Семен млинкував далі, хитаючися при тім на обидва боки, мов п'яний, — а Степан причепив шнурок до пружини, на якій стримів дзвінок, відтак засвітив ліхтарню і дав її Гриневі.
— Чому швидше не робите? — крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила ота рівнодушність, той дерев'яний супокій ріпників.
— Так робимо, як можемо! — відповів Семеи. — Т'адже годі 'го спускати в замороку! Самі знаєте, що вісімдесять сяжень то не жарт!
— Ну, Гриню, бери ліхтарню та йди в божий час! — сказав Степан.
Гринь узяв ліхтарню і ступив одною ногою в кібель, а рукою взявся за линву. Степан і Микола стали коло корби. Поволі замахувала вона своїм крилом, і линва, мов червона змія, почала сковзуватися з валу, на якім була навинута. Гринь ще стояв на березі ями. На його обличчі крізь густу верству глини і кип'ячки можна було добачити якийсь неспокій, якусь тривогу і щось, мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матір, що завтра, в неділю, жде його на обід. А тут ось перед ним ця глибоченна, вісімдесят сяжнева пропасть, брудна, вонюча і тісна, мов життя в нужді. А там у глибині — скільки то різних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за дві його товариші не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож пройшла по його тілі, коли кібель почав тонути вдолину, коли на його обличчя повійнув важкий, підземний холод. Йому стало так тяжко, як ще ніколи. Ось він, стоячи одною ногою в кіблі, рукою
