Щастибі вам, бо ми не зазнали щастя! Щастибі вам, бо ми гибли з нужди, мучились увесь вік! Щастибі вам!… Кому? — повстало питання в його голові і приглушило цілу бурю голосів. Кому?.. Ну, кому ж, як не нам, нам, Ґольдкремерам, нам, що можемо спокійно стояти, дивитися на обороти корби, сковзання і хитання линви, що можемо спокійно наганяти тих людей до пильности, спокійно слухати їх страшного, пронизливого: Glück auf!…
Герман вийшов з кошари, не сказавши ні слова більше ріпникам. Сонячна ясність надворі заспокоїла його трохи, притишила розбурхані думки. Він пішов далі оглядати ями і старався по дорозі набрати якмога найбільше супокою і твердости. Він говорив сам собі, що „властиво, що ж це за велика річ? Лізе хлоп до ями, ну, і бере за це заплату, — цілого ґульдена! Якби не хотів, то не ліз би, — силувати його ніхто не силує. А як там що… того… ну, то за це ж я не можу відповідати. Я що можу, то роблю для їх безпеки. Скільки то мене коштують кошари, млинки, лямпи нової конструкції! Що ж мені можна закинути? А що я за свої гроші хочу совісної роботи, — то це зовсім природна річ. Значить, я не маю нічого на своїй совісті, — не маю чого цим гризтися! Навіть думати про це нема чого!“
Так міркував Герман, зацитькуючи ту невидиму силу, що нині збудилася в нім і валила-перевертала всі його рахунки, бентежила ввесь його супокій. І справді, — вона, мов на Германів наказ, затихла. Герман став спокійний, навіть якийсь жвавий і радий, мов чоловік по слабості. Тільки час-від-часу легенька дрож його мускулів давала йому знати, що страшна, ворожа сила в його нутрі не замерла, і що якийсь сильніший дотик, якесь потрясення може наново її розбудити.
Він підійшов ід другій ямі у веселім настрою. Йому хотілося забігти ріпників несподівано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Він знав, що тепер його вірника нема коло цеї ями, — і тому тепер легко буде йому доконатися, чи варті ці люди і тих грошей, що беруть. Він підійшов злегка ід дощаним стінам кошари, ступаючи без шелесту по м'якій глині, і заглянув через вибитий сук до середини. Такий спосіб надзирати був у нього не новина, і всі майже робітники знали про це, бо звичайно при виплаті Герман уривав їм зо чверть заробітку, кажучи:
— А, то ти цілий тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по гроші приходиш!
А коли бідолаха ріпник починає суперечатися та божитися, Герман цілий наливався кров'ю, як індик, грозив рі-
