— Такі люди, — подумав собі, — якби виділи мене в багні, то не те, що б мене не витягли, а ще б глибше пхнули.
І ось у якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернувся. Його очі живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу світличку. Гладка воскована підлога, мальовані стіни, круглий столик з горіхового дерева, комода і „писемне“ бюрко, — ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до кімнати і золотисто-кривавими переливами грало на гладких блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, — він не міг знести сильного світла. На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ у золочених рамах, — на нім спочили Германові очі. Була це досить гарна і вірно змальована картина тропічної індійської околиці. В далечині, повиті синявою мрякою, мріють величезні тросники — цілі ліси бамбусові Бенґалю. Здається, чуєш, як у тій гущавині з легким шумом вітру мішається плачливе скімлення тигра-кровопивці. Ближче до переднього пляну малюнка тросників не стає, тільки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, рясна, ясно-зелена папороть, а над усім здіймаються живописними групами стрімкі, широколисті пальми, царі рослин. На самім переді, трохи збоку — якраз така група, розкішна, стрійна. Під нею кілька ґазель; вони прийшли певно за пашею. Але необачні звірята не доглянули, що серед величезного зеленого листя сидів страшенний змій-удав, (Boa Constrictor), — сидів на чатах, ждучи на добичу. Вони сміло, безпечно підійшли до пальм. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину — хвилинка мертвого переполоху — один блей ухопленої ґазелі, один і останній, — і все стадко в дикім переляку ще стоїть, мов закаменіле, тільки одна, найбільша — видко, мати тамтих — повалена звоями вужа. Маляр підхопив саме ту хвилину, коли ґазелі ще не отямились, а вуж, високо піднявши голову, з усею силою стискає своїми величезними скрутілями добичу, щоби подрухотати їй кості. Він обкрутив її шию й хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого, блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертньою мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напружені; голова, немов доочне бачиш, кидається ще в останніх судорогах. Зате очі змії блискають таким злорадним, демонічним, огнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі, коли добре у них вдивитися. Дивна річ! Герман Ґольд-
