вийде? На суді того достатчити не потрафит, і з цілої хмари буде „пшик“, замість дожджу!
А Матій тимчасом стояв у світлиці близько порога і розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм місці. Вірник Мошко стояв коло стола, а Герман сидів обернений до нього плечима. Вірник не знав, пощо Герман насамперед казав закликати Матія і про що хоче з ним бесідувати.
— Is schojn gekimmen, Herr Principal, is schojn gekimmen der alte Matij[1].
— Gut, gut![2] — відповів Герман, кінчаючи рахунки; потім обернувся до Матія.
— То ти́ був у ямі нині, як ті кості найдено? — спитав Герман, відразу приступаючи до речі.
— Я, — відповів коротко Матій, немов віддавна вже сподівався такого питання.
— Я чув… що ти там… того… говорив іншим, що ніби… ніби знаєш, хто́ то був такий?
Голос Германа був якийсь непевний, він чув, що в його нутрі щось буриться.
— А знаю. То був робітник Іван Півторак, два роки тому десь подівся, лишив жінку з дитиною.
Висказавши твердим і різким голосом ці слова, Матій озирнувся на вірника. На вірнику лиця не було, стояв блідий, як крейда, коліна замітно делькотали під ним, гадалося, що туй-туй упаде.
— А ти по чім то знаєш? — питав далі Герман, поволі і досить супокійно.
— Я пізнав небіщика по перстени, що був у него на пальци.
— То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на це?
— Можу сто раз, не раз.
Герман задумався. Матієва твердість почала його бентежити. „Прийдеться тягатись на судах“, — подумав він собі. — „Яким способом чоловік у яму впав? Певно неосторожність! Лихо, треба кару платити, — клопіт!“ Роздумуючи це, Герман дивився на Матія і помітив на обличчі його щось таке, немов старий ріпник не досказав усього.
— Що? Може маєш іще що сказати? — спитав Герман, зачудований таємничим виразом Матієвого обличчя.
