грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвітистих лугах, топче запашні цвіти, що, настоптані, ще краще пахнуть і звучать, — так любо, солодко звучать, що його хапає за серце. Де він… де він чув ті звуки? Не може нагадати.
— Щастя, це твої звуки, твій запах, твій погляд у тій зелені, у тім чистім лазурі, в тих чудових горах, потоках, дібровах! Щастя, ти моє! Ти віддалося мені, як любка своєму милому, ти відкрило мені своє обличчя, подало мені свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пізнаю тебе, чую віддих твій глибоко в серці, чую, як твоє тепло розгріває мою кров, і вона, дзвенячи, мов срібло, біжить ясними течійками по моїх жилах! Щастя, ходи в мої обійми, віддайся мені зовсім, навіки! Я сильний, молодий, хороший! Я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою, запаху, втіхи! Ходи до мене, я твій навіки!
Який легкий, який свобідний Герман! Яким солодким чарівним і сильним голосом проклинав він цю пісню, це закляття! Чу!.. Гаї, діброви, ріки і гори, і небо синє, і цвіти пахучі, — все, ціла природа дзвенить, гомонить відгомоном його пісні! Скільки солодощів ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкішно дихати тут, — ні, розкіш хвилями ллється в його груди, розширяє їх до безміру… Він простер руки широко-широко над околицею. Він здійнявся над нею, мов великий орел, а назустріч йому з усеї природи гомонить:
— Щастя, я твій, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою і втіхи! Щастя, ходи в мої обійми! Щастя, віддайся, віддайся мені!
Безмірну, величезну силу чує в собі Герман! Він обняв раменами цілу околицю від краю до краю. Грудьми приліг до її розкішних грудей і чує биття серця в її глибині. Це ж вона сама — те щастя, і він дивується, як він уперед не знав цього. Він п'яний з розкоші, притискає любку до грудей, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до Бога! Вона для нього все, він нічого не бажає, заволодівши нею, бо тепер ніщо не може розірвати його з нею. А вона з божеським усміхом на обличчі дивиться йому в очі, тане в його огнистих обіймах, — слабне, в'яне, тане… Це пароксизм любовної розкоші, це зеніт щастя навіть для щастя самого!…
— Любко, ти богиня,… ти вічна, безсмертна, правда?
Що за усміх, що за голос тихий, розкішний:
— Так, я богиня, я вічна, безсмертна, я твоя.
