ночі, на Тебе сльози тих тисяч, що через мене стали нещасливі! На Тебе, на Тебе!.. Я ж слабий чоловік, — без Твоєї волі нічого не міг я зробити! Ти все дозволив, Ти всьому вина!
І Герман у скаженім болю грозив небу кулаками, виправдувався з усього, мов дитина, виправдувався перед останнім зерном людської натури, що ще залишилося в нім неперепалене вбивчою золотою гарячкою. Але чим більше виправдувався, чим більше кляв небо, тим тяжче ставало йому. Він не міг спершу переглянути всеї незмірної пропасти недолі, приниження і здичіння, у якій тепер нараз побачив себе. Аж виправдуючися з усього сам перед собою, він розрив усю погань, що нагромадилася здавен-давна в його житті, аж тепер побачив ясно причину всього того, що тепер мучило його і гризло. Якими вогнистими, палючими буквами виринали записані глибоко в його серці вічні закони братолюбства, чесноти та рівности з усіми людьми! Яким безмірним докором гриміли тепер до нього всі суспільні рани, всі пута та тягарі життя людського, про які він досі так мало чув, про які навіть не думав ніколи!
— „І ти причинився до збільшення тих ран і доклав свою частку до цього тягару, що давить братів твоїх!“
Суспільна боротьба, про яку одні балакають з нуди, другі для зиску, треті з ненависти до всього, що людське, чесне, природне, — стала лице в лице перед Германом перший раз тепер, у страшній хвилині найбільшого зрушення духового, найбільшої тривоги, найтяжчого сердечного болю. Тепер ажень зрозумів він ясно все, що досі морочилося йому, мов сонні привиди. Тепер зрозумів, чому його серце щеміло нераз у часи найбільших спекуляційних удач, чому грижа якась, якесь невдолення лягало на його серці за кождий раз, коли по обрахунку з робітниками зраховував докупи ті надвишки, що поуривав їм і з тої нужденної заплати, за яку вони ставали в нього на роботу. Тепер ажень зрозумів Герман, який страшний він злочинець, він, що довгі літа добивався слави твердого, холодного „ґешефтсмана“, що гордився нею, мов найбільшою чеснотою, гордився безсердечністю та нелюдськістю!
Але, пізнавши і зрозумівши це, яким же нужденним, слабим, нещасливим почув себе Герман! Хіба ж він сам, з власної злої волі став недолюдком? Ні, він мусів ним стати, ступивши раз на прокляту стежку, мусів зайти до тої цілі, до якої зайшов! Мусів! Він же ж був зразу бідним либаком, він бажав вибитися з нужди, бажав щастя, — „щастя“ — ввесь
