світ каже, — „в багатстві“. І того щастя бажав він і бажає й донині, за тим щастям гнав він ненастанно, гнав найпростішою дорогою. Ба, він не міг спинитися, не міг вернути назад, його перли наперед другі, ціла юрба подібних до нього! Що ж він тому винен, що дорога, нарешті, завела в пропасть?… Але хто ж винен? Герман не міг на це відповісти, йому мішалося в голові.
— „Хто винен моїй нужді, моїй грижі? Хто немилостивою рукою пер мене чимраз далі, чимраз швидше, хто засліпив мої очі, щоб я не бачив нічого, аж поки не буду на дні безвихідної пропасти? Хто це такий?… Хто це такий?…
Герман боровся з думками, напружувався, але не міг найти відповіді. Його очі почали без цілі і виразу блукати довкола по кабінеті, перебігати з предмету на предмет. Нараз зупинилися і впилися в одно місце — в образ на стіні в той самий образ, що нині рано викликав цілий ряд спогадів у думці Германа, а вночі оживився в такий страшний спосіб. Герман завмер на місці. Вся тривога, ввесь забобонний страх, що нині потрясав його душею, віджив тепер в одній хвилині і витиснув смертельний піт на Германовім чолі. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Це той самий погляд, що у сні заморозив усю кров у його серці! Як блищала до світла різнобарвна луска на тілі гадюки! Це та сама луска, те саме тіло, що дотикалося його у сні, що його страшний стиск продавлював його тіло до кости, запирав йому дух у грудях, висаджував очі з голови! О так, це той самий вуж! Його сон триває далі. При меркотливім блискові свічки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, простується, підносить голову догори, закручує хвостом широчезні колеса, все ближче, все ближче до нього!
Га, що за думка блисла нараз у Германовій голові? Це не вуж, це безмірно довга, зросла докупи і оживлена чарівною силою зв'язка грошей, срібла, золота блискучого! О так, це певно так! Хіба ж цей блиск, що б'є в очі від вужевої луски, хіба ж це не блиск золота та срібла? А оці різнобарвні латки на нім, хіба це не різні векселі, контракти, банкноти?.. О, це певно, це не вуж його обводить своїми величезними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто дивиться на нього зачарована потвора! Вона певна своєї добичі, вона знає, що від її металевих перстенів, від її горючого блиску ніхто не втече! Вона знає, що найпевніше не втече від неї Герман, бо він на дні пропасти, він жертва розпуки, — і вона, вона завела його сюди!
