редині! На тапчані сиділа молода ще, хоть нуждою й невсипущою, важкою працею страшно зіссана і підточена жінка. На ній була брудна зрібного полотна сорочка і ще брудніша мальованка, а на голові старий чепець і поверх нього надвержена дірава хустина непевної барви, з-під якої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час-від-часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре цю жінку, — це була вдова по Івані Півтораку. Перед нею, обернений до вікна боком, сидів на припічку старий Матій, з невідступною файчиною в зубах.
— Ей, Марисе, Марисе! — говорив старий Матій м'яким тремтячим голосом. — Не такого я життя надіявся для тебе та й для Івана! Та що! Не знати, ци Бог не судив, ци лихі люди не дали!
Марися, замість відповіді, заридала вголос, захлипала, мов дитина.
— Цить же бо, — вговорював Матій, — не час тепер плакати, нічо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо світа, тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!…
— Ох, Господоньку мій, — зойкнула бідна жінка, — або ж я, нещаслива, знала, де він ся подів? Говорив ми, що піде до Дрогобича, а відтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий ґрунт, потому ще десь мав піти. Ще му, небіжчикови, кажу: „От, може, би ліпше було туй де ближше купити яку пустку, і до роботи близько і всьо“, — а він до мене: „Най мене“, — каже, — „Бог боронит від тої роботи, не хочу ї на очи видіти! Волю з голоду здихати меже добрими людми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хліба, ніж маю ту день бути в тій западни!“ Та й як пішов, і на нинішний день!
Матій порушився на своїм місці, почувши цю мову.
— А коли то було, не знаєш? — спитав він. — Коли Іван пішов?
— Та він вибрався якось вечером на самої Покрови. Не знаю, казали другі, що 'го ще виділи у Кирніцкого.
— А потому ще вернув назад з міста?
— Та щось говорили, що вернув, і гроші, кажут, узяв від пана.
— А ти 'го виділа потому?
— Ні, не виділа.
— А знаєш допевно, що гроші відобрав?
