Сторінка:Франко І. Boa Constrictor (Краків, 1943).djvu/75

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Аякже! Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цілий тиждень — нема Івана. Я йди до пана, щоби бодай гроші віддав. — „Що“, — каже, — „то ти приходиш по гроші, а твій чоловік інощо ту вчора був і гроші відобрав!“ Ще ся розтріскотав на мене! Та й тілько всього!

Матій слухав тої бесіди з напруженою увагою і, бачилось, укладав щось у голові. Довгу хвилину мовчали обоє.

— Пропало! — сказав вкінці Матій, важко зітхаючи. — Нема що й згадувати! Як 'му ся який лихий чоловік прислужив, то най 'му Бог відплатит за все! Добраніч, небого! Не плач, не гризися, чень то колись Бог даст добро!

— Ой, уже! — відказала жінка, заходячися з плачу. — Буде мені добро, але аж на тамтім світі, не ту! Бувайте здорові, най вам Бог стокротне відплатит, що-сте прийшли мене, бідну, потішити.

Матій, не кажучи й слова більше, вийшов з хатини. Герман сховався за вугло і видів ще кілька кроків, як старий ріпник ішов, розкладаючи руками та воркотячи щось під носом, немов нараджуючися з самим собою. Але швидко старий щез у пітьмі, а Герман, увесь дрижачи з холоду і від навалу нових думок та догадок, став знов під вікно. Його тверде серце тануло на вид тої нещасливої жінки, він виразно чув, що коли вона говорила, сльози тислися до його очей, важкі, горючі, давно невидані сльози! Він чув і бачив аж тепер, що з нинішнім днем кінчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Він знав добре, що завтрішній день застане його вже зовсім не тим чоловіком, яким застав його вчора. Переворот вершився швидко в його душі, переворот глибокий і сильний. Що мало бути змістом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не міг задуматися. Та й що йому до того? Коли старий будинок завалиться до ґрунту, до дрібки, коли руїни згорять і спопеліють, то й новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? Із чого? Покаже час, покаже потреба, покаже совість.

По виході Матія Іваниха, замкнувши двері, стояла довгу хвилину насеред хати, мов остовпіла. Сльози не текли з підпухлих почервонілих очей, зойку, заводу, плачу не чути було від неї. Вона стояла нерухома і гляділа німо на свою дитину, що спала в колисці. Тільки обличчя її показувало, який біль лютував у її серці, як вона терпіла. Але хвилина розпуки минула, рвучою рікою вибухло затаєне горе.

— Дитино моя, дитино моя! — ридала вона, припадаючи до колиски. — Нема твого тата, не прийде вже ніколи. А ти,