В один шабас, обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з иньшої бочки.
— Герш, чому ти не жениш ся?
— Не знаю, — відповів коротко Герман. — Не думав про се; не маю по що.
— Як то не маєш по що? Маєш шість тисяч готових гроший, можеш розпочати який хочеш ґешефт.
— Та от не можу такого ґешефту знайти, щоб менї був до вподоби.
— Ти з кождого зробиш золоте дно. У тебе голова добра, — підхлїбляв йому Мендель.
— І на кождім можу стратити, — скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.
— Ну, а мій ґешефт з доставою тобі не подобаєть ся?
— Та чомуж би нї? Ґешефт не поганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидїти на місцї й ждати, як тут у містї в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб ґешефт ішов до мене. У мене лиш те ґешефт, за чим я ходжу, чого шукаю і добиваю ся.
— Се дуже гарно. Ну, то може би ти пристав до спілки зо мною?
— Як до спілки?
— А так. Бачиш, я немічний, кашляю, вже навіть инодї кровю кашляю, тілько старій про се не говори нїчого, щоб не гризла ся. Значить, не менї вже вганяти ся по лїсах та торгувати ся з ґоями. А ти молодий, здоров, до такого дїла привик, значить — —
Мендель закашляв ся сидячи в кріслї. Герман думав і ждав, що він скаже далї.
