— Я тут шию для склепу. А ти що? Іздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селї родила ся, батько був арендарем. Поля, лїси, садки — ах, як там гарно в селї! Я й доси згадую.
— А місто не тягне тебе?
— Щож, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жалую ся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно троха.
— За чим? Може там був який меламед, що впав тобі в око?
— Нї, нї. Бажалось би подихати сїльським повітрєм. Тут якось душно.
— Поїдемо колись обоє.
— Як мама пустить, то й овшім.
І на тім розійшли ся. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, тай не до того йому було, а вона також не згадувала про се мамі, боячись, що ся не позволить. Мама так привикла бачити її при собі, дивити ся на неї і почувати її присутність, що певно не пустилаб її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.
Оттак минуло лїто, минула осїнь. Під зиму Мендльова слабість погіршила ся. Він стогнав, невилїчена нога гнила і наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому що раз гірше. Герш перестав ночувати в них і в Мендлевій хатї зробило ся зовсїм сумно й понуро. Одного шабасу по молитві в божницї до Герша підійшов знаний у Дрогобичі „реб Мойше“, якому зрештою сей титул давали лише задля його великої, сивої бороди, а який попри своє крамарство грав серед дрогобицьких жидів почесну ролю шадхена, тоб то громадського сватача.
