— Ти, Герш, — сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.
— Чого? — відкликнув ся Герш.
— Що ти собі думаєш?
Герш видивив ся на нього і нарештї здецидований сказав:
— Нїчого не думаю.
— То то я й бачу, що нїчого не думаєш. А се зле. Нїколи не вадить подумати.
— Про щож менї думати?
— Як то про що? Кілько тобі лїт?
— Двацять пятий іде.
— З кляс вийшов?
— Та вийшов.
— Від війська вільний?
— Не взяли, як бачите.
— Ще би не бачити! Нездара з тебе.
— Як би взяли, я-б не плакав.
— А з Мендлем що чувати?
— Та щож, він лежить хорий, а його дїла я веду.
— Платить тобі?
— Я й не впоминаю ся, а зрештою маю свій маленький дохід з боку.
— Ну, ну, я вже знаю. А про те ти дурень.
— Всї ми в пана Бога дурнї.
— Не мішай сюди пана Бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендльову жінку й дочку без потїхи.
— Чим же я їх потїшу? По кождій виплатї віддаю їм гроші з рахунку, тай що можу, то говорю їм.
— А чому перестав ночувати в них?
— Тїсно там. Задуха. Хорий стогне і кашляє.
