Герш у найблизшу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинивши ся серед лїска, якого високі, дубові конарі нависали над дорогою обсипані снїгом як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.
— Ах, гарно, — прошептала і здавалось, мовчки впивала ся красотою зимового пейзажа; та поки доїхали до Тустанович, їй уже захотїло ся до дому.
— Чого будемо без потреби їхати так далеко?
— Яке далеко. А ти подихай сим повітрєм, полюбуй ся видом!
— Що за вид! — якось сквашено відповіла вона. — Нїчого особливого.
Вернули до дому. Герш уже тодї, в першім роцї їх житя, слїдив крок за кроком, як оте, що йому справляло почутє жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона мабуть і сама не підозрівала, погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цїлими днями сидїла нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займала ся нїяким господарським дїлом анї кухнею, і нїмо та безучасно глядїла на вулицю.
Гершко занятий своїми дїлами рідко коли крім шабасу проводив днї дома і зразу не турбував ся тим. Надїя, що у Рифки незабаром уродить ся дитина, яка оживить її, заставить більше рушати ся і порати ся, заспокоювала його. При тім же він не мав до жінки нїяких вимогів, вона не потребувала нїчого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хозяйство, в якому йшло тихе, одноманїтне житє.
