слушний і нїяк не можна було відучити його від того, щоб не робив пакостий своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежі, копав і смикав за волосє, кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що сьвідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі і замилуванє до жорстокости. Вчителї упоминали його з разу лагідно, далї острійше, а нарештї один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв підчас години, велїв ученикам простягти його на лавцї і сам власноручно влїпив йому кілька тростинок у „стару паню“. Страшно було глянути, що дїяло ся тодї з Дувідком. З разу він немов сам собі не вірив, що його сьміють бити. Дома його не карали за жадні пакости й навички, мати ще захвалювала його і вважала сї пакости за обяв енерґічної, самостійної натури. А тут нараз посьміли, ще з такою церемонїєю, простягати його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронив ся, відбивав ся руками й ногами, а далї винявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, як би учитель із заду не вирвав йому ножа з руки. Колиж удари залоскотїли на його тїло, Дувідко нараз замовк, поблїд увесь і закусив уста аж до крови, і аж тодї, як його випустили з рук, оглянув ся тупим зором довкола, зверещав страшенно і кинув ся на землю в епілєптичних корчах. Дїти перелякали ся, та не менше перелякав ся й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але се не помагало нїчого; покликали сторожа і учитель велїв віднести його до дому. Страх, якого репету наробила Рифка, побачивши свого Ґот-
