— О, зробити незвичайне дїло! Певно, на се треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене єсть. Мене розпирають гадки. Якість високі бажаня не дають менї спати.
— Скілько знаю, — мовив усьміхаючи ся Герман, — усе спиш міцно і храпиш як жорновий камінь.
— Але й у снї не покидають мене думки! — говорив Дувідко не звертаючи уваги на батькові кпини. — Я би хотїв видумати щось таке, чого доси нїхто не видумав, збудувати щось таке, чого нїхто не збудував. Я би хотїв видумати чоловіка иншого, висшого понад те, що жиє нинї на землї. Щоб він плавав у водї як риба, лїтав у повітрі як птах, щоб міг піднести ся на місяць, на сонце, пролїтати всесьвітні простори як промінь. От се було би раз! Отсе була би задача гідна найбільшого фільософа.
— Видумати се, Дувідку, потрафить і дурень, а зробити — от що труднїйше. Та вжеж і повидумували всякі машини і до біганя і до плаваня і до лїтаня…
— Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсуєть ся і ти стій як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на висший ступінь! Ось що менї хотїлось би видумати.
— А може би ти хотїв дещо гроший?
— На що менї гроший?
— Ну, так, на цукерки, чоколядки.
— Що то, я дитина, щоб їв цукерки та чоколядки?
