кривав західну і південну часть обрію. Для нього сей крайобраз був найлюбійший з усїх, бо з нутра сеї землї плило його богацтво. Зашкірна нафта вже давно вичерпала ся, треба було йти глубше; тут появили ся богаті поклади воску, з якого Герман надїяв ся великих зисків, маючи вже звістку про спосіб його чищеня. Треба буде будувати для сего нову дестилярню, ну, та се не біда. Аби тілько докопати ся богатших жерел кипячки та покладів воску, аби тілько пустити дїло в більший рух! Оттой сонний супокій, що лежав над Бориславом сього лїтнього пополудня, дуже не сподобав ся йому; він рад би був, щоб тут стояв гамір, клекотїло житє, вештали ся купи народу. Адже се жерело сьвітла на ввесь край, жерело промислового руху. Не вже все в Галичинї мусить іти так сонно, мляво, так якось по патріархальному, немов би тим людям усе на світї було байдуже?
— Тате, чуєш? — промовив Дувідко.
— Дзвінок із ями. Ну, щож у тім дивного?
— Алярмовий дзвінок!
Дзвінок над найблизшою ямою зазойкав нагло якимось розпучливим голосом і нараз затих. До ями підбіг дозорець.
— Що там таке? — запитав тих, що крутили корбою.
— Не знати. Відро не йде.
— Обвалила ся яма.
І дозорець живо накинув на себе пояс безпеки, засилив його за линву і вступив у відро.
— Спускайте! — мовив до тих, що стояли при корбі. За хвилю щез у пітьмі, лише
