дорогою і зайшов у лїс. Він ще не був у ньому нїколи і жидівським інстинктом якось жахав ся його. А лїс стояв чорною, велетенською стїною, вкриваючи гору геть аж до найвисшого верха. Війшовши стежкою якийсь шматок дороги Дувідко почув себе мов у бочцї. Хоч на дворі було ще добре видно, тут стояла вже нічна пітьма. Дувідко зупинив ся і почав прислухати ся. Над лїсом стояв глухий гомін, денеде скрипіли ялицї розхитані вітром зовсїм нечутним у низу. Заскиглила сова в верховітю, а друга захихотала ся жасно десь у дуплї під корою. Захрустїли у низу гиляки, і Дувідко затерп, задрожав усїм тїлом і пустив ся що духу тїкати з лїса. Сам не знав, чого бояв ся, але тїкав спльовуючи що хвиля на боки.
— Ни, лїс! Най йому всячина! Страшно тут, — шептав він опинивши ся на вільнім полї. — Я би тут не ночував! Здаєть ся, що згиб би зо страху.
Звільнив кроку. Стояв на високім склонї гори, куди вела стежка, і дивив ся на Борислав. Сумерк покрив уже село, огорнув його густою, смердючою парою, що нїяк не хотїла підіймати ся під небо і очистити повітрє в низу. Крізь сю пару де-де проблискували мов вовчі очи огневі ватри в кошарах, а на дальшім обрію на північ миготїли сьвітла в вікнах селянських хат. Дувідко думав про щось, надумав ся і не гаючись спустив ся стежкою з пригірка, перескочив потічок, що вив ся і шваркотїв у його стіп, і попростував до Борислава.
Вже й ніч надійшла. Герман сам вернув до Борислава думаючи, що син перед тим вернув до дому, але там не було його. Були на-
