Сторінка:Франко І. Boa Constrictor (1907).pdf/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

бородого Жида, що нераз приходив, кричав на його матїр, що така розхрістана, і брав її з собою. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.

Таке було житє будущого мілїонера, Германа Ґольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він подабав на семилїтка, тай то лихо розвиненого. Сили і живости дитячої у нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лїнивства, і часто сидїв-туманїв цїлими днями на лавцї в хатї, хоть мати гнала його на місто продавати сїрники хлопам, або займати ся яким иншим зарібком, як инші Жидики.

Було се лїтом 1831 року. Страшна, нечувана доси пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближає ся „кара божа“, — довго трівожив ся мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось вона й надійшла, стораз страшнїйша, як надїяли ся. Цїлі села пустїли-вимирали, цїлі родини щезали зо сьвіта, як віск на огни. Один не знав про смерть другого, і собіж смерти вижидаючи. Брат відвертав ся від брата, отець від сина, щоб не побачити на нїм страшної печати смерти. А хто ще лишив ся живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень у безумній непамяти. Нїкому було потїшати безнадїйних та сумних, нїкому було ратувати хорих, що нераз пищали водицї, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьма лїтали страховинні повісти про упирів, що „потинають“ людий, а по декотрих селах пяні, очайдушні купи почали навіть палити на огнї таких, кого вважали нїби упирями.