ковій масї увесь, і Герман силкував ся віпхати за ним ще й свою руку аж до ліктя, але твердої глинки чи опоки годї було домацати ся. — А що, бачите? — знов з тріумфом промовив Герман обертаючи ся до оберштайґера. — Бачили коли таку жилку? — Ґратулюємо, ґратулюємо! — мовив оберштайґер стискаючи подану Германом долоню. І инші робітники наблизили ся до нього.
— Дай вам Боже щасливо, пане Герман! Бог вам то дав за ваше добре серце.
— Богу дякувати! — відповів Герман здіймаючи капелюх із голови. — Тай вам усїм спасибі за роботу!
І Герман видобув із за пазухи шкіряну теку і дав оберштайґерови 20, а обом робітникам по 10 ринських на руки.
— Се вам тимчасом, — сказав він. — Тілько прошу вас, мої любі, не розголошуйте якийсь час нїкому, що ми тут знайшли. Знаєте, у нас люди завидющі. А є й такі, що собі тим не поможе, але рад иншому пошкодити. Прошу вас, заховайте се в тайнї. Я платитиму вам потрійну платню за щоденну працю в шахтї, а потому, дасть Бог заробити на нїй, то будьте певні, я вам сего не забуду.
Робітники раді так несподїваній щедрости Германа і його обіцянкам кланяли ся і прирікали мовчати, а Герман велїв при собі вилупати першу брилу воску, велїв подати її в відро і з нею разом велїв тягти себе на верх.
Германові надїї оправдали ся в повнї, ще й над сподїванє. Воскова жила чи „матка“, як звали її ріпники, оказала ся нечувано великою і богатою. Завглубшки мало не на два сяжнї вона тягла ся в шир і в довжину невідомо як да-
