І Дрогобича не минула холєра. Особливо Лан утерпів від неї більше як инші передмістя — чи то тому, що тут затхле та нечисте повітрє помагало ширеню зарази, чи може тому, що люди стїснені густо в одних хатах, легко одні від других заражували ся. Жиди, Жидівки, а найбільше малі дїти падали, мов трава під косою, вмирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш Бог один знає. Котрі були маєтнїйші, повиїздили при наближеню зарази в гори, на здоровійше повітрє, — але зараза і там дігнала їх, може лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матери гроший не було, зарібку не стало, не стало й хлїба, нїчого. Вона серед загальної трівоги валандала ся попід хату, без памяти від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитинячою цїкавістю зблизив ся до того тїла посинїлого, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нинї живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болїзний, перекривлений та змінений, що аж йому малому мороз перейшов по тїлї. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в ті страшні хвилї вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, аби не приступав близько, — материнська любов, хоть під грубою шкаралющею, не загибла в нїй, а проявила ся в хвилю найтяжшої муки. Її рука, простягнена безвладно впала на землю, а Герман бачив, як усї жили, всї сустави стягали ся то випручували ся судорожно, як вона дрожала з холоду, а попід шкіру що раз виднїйше набігала синя, ба зеленковата муравиця.
