не тямлячи. — То воскові жили близько! Ще один вибух, два вибухи, і будемо коло них. Ану, ану!
— Нї, нам житє милїйше! — відмовили ся робітники. — Коли хочете, ми вам ще раз навертимо дїрок, а вибух робіть собі самі.
— Нехай і так буде! Робіть дїрки! — мовив Іцко сїдаючи на відломок тілько що відлупаного каменя і важко дишучи зі зворушеня. Він тряс ся як у лихорадцї і не міг дождати ся тої хвилї, коли дїрки в камени будуть повиверчувані і динамітові патрони понастромлювані в них. Доконавши сего дїла робітники подали ся геть, до виходової ями, що лежала кілька сяжень від того місця, а Іцко лишив ся сам.
Він усе ще важко дихав, палений горячкою й сердитістю на всїх людий. Далї оглянув ся і побачив недалеко себе велику пачку динамітових набоїв, яких робітники не взяли з собою. Хотїв гукнути, щоб вернули ся і взяли динаміт, але не міг видобути з затисненого горла настілько голосу, і рівночасно подумав собі: „Сам візьму запаливши льонти“. Ще раз зирнув і побачив гірничий дзюбак опертий о стїнку штольнї. „І се добре, що він тут лишив ся“ — мелькнула йому в голові думка. Він помалу встав і запалив льонти від патронів…
Германові робітники, що власне працювали в штольнї за тою скелею, систематично довбаючи грубезний восковий поклад, давно вже почули стуканє і вибухи за скелею і проняті забобонним жахом перед підземними демонами, що, мовляв, добивають ся на сьвіт, дали знати
