— Герш, — прохрипіла вона, — не підходи… до мене!…
Хлопець стояв мов отуманїлий. В тій хвилї він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке дїє ся. Шарпане судорогами тїло матери почало перевертати ся на всї боки.
— Герш!… чесно жий! — простогнала нещаслива, ледви дишучи. В тій хвилї впала лицем на землю.
Герман стояв, боячи ся приступити до неї, а неменше боячи ся втїкати.
— Води! води! — прохрипіла конаючи, але Герман не міг рушити ся з місця, його память щезла на той час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матери, того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіня, коли і куди спрятали трупа, — все те пожерла вічна непамять.
Він отямив ся в ночи серед вулицї. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, трівога немов клїщами стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з під землї, чути приглушене хлипанє або стогнанє конаючих. По хатах, де ще лишили ся живі люди, блимає сьвітло, меркотячи в віддали і мов острі ножі прорізуючи пітьму. Малому Германови ще страшнїйше робить ся, коли глядить на ті сьвітла, — він аж тепер почуває цїлу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, колїна підшпотують ся і дилькотять, сьвіт починає крутити ся перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсьвіжив його. Він ходить улицями, що хвиля
