ниць, де довгі лїта конали в вохкости, холодї, пітьмі та всїляких муках.
Дорога до Губич була не близька, а ще до того розмокла, иловата земля чіпляла ся ніг, тяжіла мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захапувало з натуги. Але хоч і як силували ся то про те йшли так поволи і незначно, мов слимаки. Іцик ще як ще, — але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерти приходило ся, заким долїз до Іцкового помешканя. Його добродушний опікун і нїс його на руках і провадив, — радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно в ночи вони дочапали до цїли і Герман скоро допав лавки, повалив ся і заснув, мов забитий.
Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьменицї, на половинї дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села піднїмає ся високо до гори споховаста площа, а на полудне ще висші горбки переходять у другу високу площу, на котрій шумно пишає ся невеличкий, чотирокутний, самий дубовий лїсок Тептюж. Само село розсїло ся на низькій рівнинї, широкій на яких тисячу кроків, що тягне ся від Бориславського підгіря геть-геть долї Тисьменицею аж до Колодруб, де лучить ся з великою Днїстровою долиною. Околиця Губич відзначує ся тою властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деинде. Не побачиш тут анї острих шпилїв височенних Бескидів, анї голих пошарпаних скал Татрянських, анї стрімких, вимулистих урвищ заднїстрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонїї показує вам чаруючу привабливість і ріжнородність гірської околицї, і розгонисту ширину та одностайність
