околиць подільських. Мила, не величня і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаітість барв, предметів, комбінаций, — риси все круглі, лагідні, гармонїйні, — ріки невеличкі, прудкі, чисті, — повітрє здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, котра инодї стає прикрою, — а при тім усїм широкий вид на далекі, легко филюючі рівнини, на сотнї нив, перелїсків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними ґрупами, то пестрою шахівницею…
Житє Германа пішло тепер дїйсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсїм сильного характеру, навиклий з малу хилити голову перед усяким „зі своєї віри“. З „ґоями“ він поводив ся, як кождий инший, — сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизував ся иншим, шахрував і ошукував кождого, де й як міг, не роблячи собі з того зовсїм нїякої важности. В загалї тут Герман перший раз пізнав, що то за народ ті „ґої“, і його хлопячий розум швидко покмітив, що в кождого з „жидівської віри“, так сказати, двоє лиць: одно, що обертає ся до христіянина, у всїх однаке: гризке, насьмішливе, грізне або хитре, — а друге, що обертає ся до своєї віри, і те лице нїчим не ріжнить ся від лиць инших людий, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка те „своє“ лице було дїйсно щире і ласкаве, тож малому Германови, що на своїм віку не зазнав нї ласки, нї вигоди, нї пестощів, аж тепер відкрила ся нова, яснїйша сторона людського житя. Вже саме житє на чистім, здоровім воздусї було для нього великим щастєм. Він, що довгі лїта, — перші свої
