лїта — дусив ся в затхлім, нездоровім повітрі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, роскішно надихував ся чистого сїльського повітря, аж йому кров живійше грала в тїлї і сьвіт крутив ся, мов пяному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, чистеньке, — і Германови той тапчаник з простим сїнником і старою бекешою замісь ковдри видавав ся Бог знає якою пишною постїлю, мабуть тому, що й у його опікуна не було лїпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг, — та хоть нераз і не зовсїм смачно зладжена, вона смакувала їм як найлїпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик поводив ся з Германом, як з рівним собі, а бачучи його зручність і справність, радив ся з ним, мов зі старшим, перед усяким дїлом. Сама його натура, блага та податлива, не приводила йому й на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до безоглядного послуху, як то люблять робити инші опікуни, котрі хотячи нїби наломити свого вихованка на добру дорогу, прибють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волї й живости, улягає без супротивленя їх забагам та безглуздим розказам, хвалять ся, що „Ось то ми! порядок у нас мусить бути!“ — а нї, то на додаток кидають дитинї в лице своїм хлїбом: „На чиїм візку їдеш, того пісню сьпівай!“
Зимою Іцик почав учити Германа читати й писати, — розуміє ся, по жидівськи, бо інакше й сам не вмів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс у обставинах так некорисних для розвитку духової здібности, що лиш вроджена
