ся виміняти богато онучок, — його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволенє, яке чув тодї; але все таки якийсь тайний, недовідомий голос шепче йому, що се була найщасливійша пора його житя, що тихе щастє, сумирні, погідні днї, котрі прожив у бідности, на Іцковім візку, не вернуть ся для нього нїколи.
Отсе їдуть бувало дорогою посеред піль: довкола нї живої душі, збіжє ще не достигло, — легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосє половіючого жита. Вусатий ячмінь денеде вирізує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своїх струнких, гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долинї. Далеко-далеко на сходї розілляла ся зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпають ся в зелени — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величнїй тиші, тому теплу й запахови, йде собі нога поза ногу мягкою „польською“ дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ходї. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть: „Finsterer Bałygułeh“, — батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою на лїво, на право, на лїво, на право, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луцї далекій і тому Дїлови синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лїсистими верхами, та мріє в віддали, величнїй, спокійний, непрослїдимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо, та веде сам з собою всїлякі розмови,
