не подібне до тамтих, — певно се був якийсь знайда або вихованок. Дївчинка, лїт коло 6, лютила ся власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувала ся над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривив ся, тілько жалібно дивив ся на неї. Видно, бояв ся її, і ще гірше матери, яка в тій хвили кричала на когось у хатї.
Герман не міг довше дивити ся на таку забаву між дїтьми. Він сїв і велїв поганяти конї. Його сильно вразив той трівожний, болїзний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли инші збиткували ся над ним. Тепер йому пригадали ся його давнї забави серед селянських дїтий. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лїсї за грибами та горіхами в осени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всї рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадав ся йому його власний син, що з маленьку ще любив цьвігати батогом малих песиків аж до крови, що малих дїтий без причини кидав у рови, що для забави нераз бризкав на кухарку окропом. Пригадала ся йому його жінка і вся домашня погань, — і чоло його насупилось, а з поміж стиснених уст вирвало ся якесь жидівське проклятє.
Але дальші спомини з давнїйших лїт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадїйна бідність виднїла ся в тих картинах, що пересували ся перед його очима. Нї, тут уже почала ся боротьба за богацтво, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слїдити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множили ся його тисячі,
