болюче, що нам аж кров застила в тїлї. — „Е, говорить Панько, може — Дух сьвятий при нас! — поганець який манить нас у западню?“… „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут видно якийсь чоловік ішов, або їхав, не спостеріг ся добре, тай упав з кручі. Ходїть, панове, — треба ратувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я бою ся! Мене ляк зносить!“ — А тут стогнанє раз у раз зі споду чути, нїби грішна душа в пеклї пити просить. Ми всї зійшли ся в купу, — що тут робити?… „Ходїмо, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коний“. — Пішли ми аж на сам беріг ріки. Заки ми туди дібрали ся, заки що, — то може з пів години минуло. Вітер аж землю рве з під ніг, — аж лїд на на ріцї тріщить, а снїгом бє в очи, нїби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно… Ми побрали ся за руки і йдемо на помацки туди, де чути стогнанє. Дивимось, — лежить щось чорне на леду і не рушає ся. Ми надійшли — кінь посеред роздрухотаних саний. Певно хтось з дороги схибив та перевернув ся долї бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далї, — а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловіка.
Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрожав і поглядав скоса на постїль. Йому страшно було перед тим покалїченим, кровавим, стогнучим тїлом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишити ся з ним через ніч коло слабого, але ґазди всї обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу до дому. Іцик лежав без памяти, говори-
