раз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонїчним сьвітлом, заповнену теплом і пахощами цьвітів. Він почав думати про дальше своє житє під вагою того вражіня, і йому бачило ся, що ось він знов запускає ся в темний лїс, у якім йому призначено блудити без виходу, — а доки, до якої цїли, — хто його знає! Йому робилось чим раз тяжше, тїснїйше, — якось душно і лячно. Чи то від сонїчної спеки, чи від вохкости в хатї йому пробіг мороз поза плечима.
Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав нї вмілости нї охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минають ся і подумав, що опісля він зістане зовсїм без нїчого, голий і голоден, перелякав ся дуже і завзяв ся — радше зараз згибати, а не кивати більше тих гроший. Розуміє ся, з того завзятя також не булоб нїчого вийшло, колиб не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшли ся одного вечера якісь чорні, страшні люди. Герман зразу бояв ся їх, але почувши, що бесїдують між собою по жидівськи, надійшов ближше і став слухати. Се були самі молоді, 18—20 лїтні парубки, котрі завтра вибирали ся до Борислава „либати“ кипячку. Герман довго слухав їх бесїди про те „либанє“, але не знав, що воно таке. Він запитав ся одного з них, і сей відповів йому, випиваючи душком склянку пива:
— Ну, а що? Хиба ти не знаєш, що в Бориславі на всїх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смарують. Ну, то бере ся кіньський хвіст, згонить ся ним по-
