верх води, то тота ропа набирає ся ла волосїнь, — а з неї рукою зсуває ся до коновки. Тото називає ся „либати“.
— Ну, і кудиж дїває ся тоту ропу? — спитав зацїкавлений Герман.
— Носить ся сюди до Дрогобича, — тут є такі, що куплять.
— А добре платять?
— Чому нї! за коновку шістка. Ну, а як добре звивати ся, та за день і пять коновок назбираєш. Тілько ось носити біда!…
Герман почав роздумувати над тою бесїдою. Щож, — воно то не зле, такий заробок. Хоть робота не гарна, та за те легка. А платить ся добре. Чомуж і йому не взяти ся до неї? Він рішив ся таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм се, вони пристали, тілько жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.
Від тепер почало ся для нього нове житє, зовсїм відмінне від губицького. Воно дїлило ся на два головні місця: Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибирали ся на цїлий тиждень, ночували там хто у місцевого арендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад, одну, дві або й більше бочок на ропу. Налибавши повну бочку він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві наймав фіру і віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем на пустім громадськім полї була перша, прімітівна дестилярня: ропу варили в великих кітлах, домішували до неї висївків та ометициї і робили мазь до возів. Але сей інтерес ішов слабо; мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша,
