сїна анї соломи їсти не хоче. Нещастє наше тай годї.
Ось у таку пору, в хвилї перших народин галицького нафтового промислу розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надїй, зовсїм не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустарах криють ся жерела мілїонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головно тим, що чоловік не потребував сидїти на однім місцї, дусити ся день і ніч у тїсних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе не дбаючи нї про кого. Инші либаки були такі самі вольні козаки, що не мали иньшого пристанівку, не потребували журити ся нїким, дбати нї про кого — веселий народ, невеличка, молода компанїя, і се також дуже подобало ся Германови.
Він не без радости і не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової карієри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із пятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі з боку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кровавим сьвітлом ратуш, костел і церков сьвятої Трійцї. Сюди ближше вила ся Тисьмениця блискотячи мов золота змия, і шваркотїла в віддаленю по каміню, та так, що той шваркіт доходив до слуху як тихий, мельодийний гомін. Дуби в Тептюжи іно-що зачинали розвивати ся, — за те сподом лїщина шелестїла вже своїм широким, яснозеленим листєм. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, — хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боцї торба з хлїбом і цибу-
