і користав із страху иньших либаків та вибирав собі що найкращі дучки. Але й селяни не знали, відки бере ся ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима і казали, що „земля потить ся“ тай годї.
Герман слухав, потакував, нїби дивував ся, але не вірив. Він знав із досьвіду, що чим глубшу дучку прокопле в землї, тим більше кипячки виступає на водї, і його бистрий розум доміркував ся зараз, що там далї в глибинї мусить бути тої кипячки далеко більше, мусять бути великі стави та озера, коли з них, мов шумовинє з кипучого кітла, стілько її підходить до гори. Ге, як би то цїна тої кипячки піднесла ся, як би то справдї можна було вживати її до чогось иньшого, лїпшого, нїж до смарованя возів! І Герман либаючи та слїдячи за хвильованєм барвистих перстенїв на водї мріями лїтав далеко, але все в однім напрямі, туди, до золотого краю богацтва, достатку, туди, де „великі гроші ростуть“.
Його молодість пройшла в бідности, по части серед міської жидівської бідноти, по части серед темних та вбогих селян. Його уява не була розвинена та здеморалїзована образами роскоші та пишноти та великоміського зиску. І коли його тягло до краю, „де великі гроші ростуть“, то він не уявляв собі панського лїнивого житя, гри в карти, піятик та розпусти; йому марило ся рухливе, запопадливе житє жидівського купця, гуртівника, торговця, що висилає десь кудись вози з великими купами якихось товарів, торгує ся з селянами, з робітниками, робить тижневі виплати соткам, тисячам людий, числить видатки, числить зиски, загалом числить, числить, числить… Герман
