що його самого більше коштує і що він лише тому дає товар по тій цїнї, аби довше не носити ся і аби зробити приємність такому чесному „пане ґісподар“. Отсе занятє давало йому можність волочити ся по торговицях і придивляти ся барашівникам, виучувати по тихо всї їх штуки та способи порозуміня. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанїї. Він бачив тут золоте дно і чув себе в силї зрівняти ся з ними.
Він пізнав цїну гроший у нуждї, пізнав, що без них жити погано, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, поганї й униженя, які так часто мусить терпіти бідний. Поволи в його душі розгорала ся страшна, горяча, слїпа жадоба гроший, заглушувала всякі инші чутя, закривала перед його очима всї завади і манила його тілько одною метою — богацтвом. Він з трівогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх що тиждня, і укладав собі пляни, як би найлекше і найшвидше побільшити їх.
— Слухай, Гершку! Що ти все ходиш мов курка з яйцем? — мовив до нього старий барашівник Вольф Шпербер, якому він найчастїйше робив дрібні прислуги, доносив відомости про товар і про купцїв, про цїни і пляни поодиноких сторін, на скілько міг підслухати їх волочачи ся по торговицях.
— Що я ходжу? Ech klär![1] — коротко відповів Гершко.
— Про щож ти думаєш?
— Ну, як про що? Хотїв би знайти який
- ↑ Я думаю, міркую.
